Гори димлять

[YuV]

Україна є фантастично красивою за своєю природою, ландшафтами, розмаїттям. Сама я не є людиною гір, мені набагато ближче рівнина або легкі пагорби, а от пейзажи Поділля просто заворожують. Скажу відверто – завдяки цьому будівництву я по-новому побачила і відкрила для себе Україну.

Дякую Вам за тему, таких поетичних оповідей про своє будівництво я, здається, ще не зустрічав!

Окрема подяка за гарні слова на адресу моєї малої батьківщини!!!

[Валерий Валентинович]

А що тут скажеш? Тема "Гори димлять" створена 19 лютого о другій годині ночі. На сьогодні має 3 067 переглядів.

Висновок:

- Добрих людей набагато більше!!!

Лишається сказати тільки одне:

- Слава Україні!

[Мечты сбываются]

Якщо так надзвичайно классно будуть переповідатися Ваші здобутки в будівництві і надалі, то пропоную авансом присвоїти Вам титул 2012 "Найкраща розповідь про своє будівництво"

[Белая Рысь]

Сопілка, скажіть,а хто Ви за фахом? Бо дуже гарно пишете, надзвичайно гарно

[sopilka]

Дуже дякую всім. Мені було б ще приємніше виходити на форум вдень, проте моє життя, як пісня Ольги Богомолець: "В час коли поснули мої діти - пісня починається моя..."

[ДОКС]

Бачив таке саме в Андоррі. Не тільки на сараях, але й на будинках.

 

на фото - Андорра... очень там интересно...

 

Автору ветки - очень здоровски повествуете. Спасибо. :roll::roll::roll:

Потом ещё отпишусь. Был в Ваших краях.

[sopilka]

Всім форумчанам, які нещодавно стали батьками, або тільки готуються ними стати, присвячую це повідомлення.

 

Якось мені трапився такий вислів: «Єдине, що ми можемо дати нашим дітям – коріння і крила». Мабуть, це й справді так. Якщо вже ми згадали про зиму та чужі береги, хочу поділитися з вами такою історією. Незважаючу на свою красу, ця земля ніколи не була надто прихильною до своїх людей. За всю нашу історію, саме з цих країв найчастіше люди вирушали на пошуки кращої долі. Зараз, це безправні українці на заробітках в Росії, трохи більш захищені українці в Італії та Іспанії, осміяні на форумах бригади «вуйків» у Києві. Лишень 100 років тому, це час, який легко охоплює пам’ять трьох поколінь (сина-батька-діда), безземельні та зубожілі гуцули та галичани масово виїжджали на неосвоєні землі Америки та Канади. Не секрет, що внесок українців у розвиток Канади є дуже вагомим. Завсім нещодавно і зовсім несподівано у моє життя увірвався хокей, а по-нашому – ґаківка (ґак, ключка – клюшка). Хокей зараз не над-то популярний в Україні, проте ви, напевно уявляєте яку вагу цей спорт має в Канаді та США. Історичні розвідки журналіста Северина Сіренка просто змусили мене поринути у цю тему. Якщо перші канадські українці стали основою сільського господарства країни, то їхні сини стали основою канадійського хокею. Протягом багатьох років третьою, після англійської та французької, мовою спілкування в НХЛ була українська. Серед найвизначніших хокеїстів НХЛ – 70(!) були українцями. Проте найвідомішими з них стала легендарна трійка: Джон Буцик, Вік Стасюк та Бронк Хорват. Втрьох вони грали за «Edmonton Flyers – Едмонтонські Літуни».

«Їх називали uke–line (українська ланка — «юк–лайн»), оскільки всі троє мали українське коріння. Віктор Стасюк згадує: «Ми на майданчику часто перегукувалися українською мовою, на кшталт «я зліва», «наперед», «за спину» — аби нас не розуміли суперники. Цій трійці не було рівних в НХЛ як мінімум п’ять років. Коли вони з’являлися на льоду, трибуни вставали й плескали в долоні, волаючи «Go, ukes, go!», — Вперед, юки, вперед!»

Ось що може зробити коріння, якщо сини зможуть розправити крила.

 

Більше на сайті: vidlunnya-extra.blogspot.com/

Uke-line.doc

[sopilka]

А можна ще так: Korni&Крылья

 

Добавлено через 37 минут

А що тут скажеш? Тема "Гори димлять" створена 19 лютого о другій годині ночі. На сьогодні має 3 067 переглядів.

Висновок:

- Добрих людей набагато більше!!!

Лишається сказати тільки одне:

- Слава Україні!

 

Героям слава!

[sopilka]

Звісно, всі хто будують власний будинок роблять це для дітей, або з думкою про дітей. Ми не вийняток. «Все мы родом из детства», і дитячі враження та сприйняття світу супроводжують нас все життя. У дитинстві я дуже любила історію про Пеппі Довгупанчоху – її садок, «Виллу Курица», і, звичайно, ж коня на веранді. Ця ідея з власною назвою будинку переслідувала мене все життя. Коли мої батьки купили дачку, мені уявлялося, що її відремонтують і причеплять табличку з назвою.

 

Обережно! Мрії збуваються!

 

Табличку ми ще не зробили, а кінь на веранді у нас вже є. Насправді, це дуже дивні відчуття – спілкуватися з конем: гладити його, давати йому морквинку, яблуко на широко розкритій долоні, щоб випадково не вкусив пальця. А за скибочкою хліба притрушену цукром, наша Зіна не тільки мордою, а й копитами у вікно залізе. Я ніколи раніше не проводила так багато часу з конем. Можливо невдовзі ми навчимося їздити верхи – в горах це нелегко. Що я могла знати про коней, яких бачила переважно в кіно? У фільмах коні завжди кудись мчать на шаленій швидкості, стають дибки і ніхто з них не падає тощо. В реальному житті такі ситуації радше виняток. Галопом на них ніхто не їздить, переважно вони спокійно пасуться або тягнуть воза, рідше хтось їде верхи.

Як не дивно, і тут мені стала у пригоді книжка прочитана у дитинстві - «Пригодии Чорного Красунчика», написана у формі розповіді від імені коня – в ній дуже детально описано всі деталі догляду, годування, напування, відпочинку, лікування, вподобань та витривалості коня. Здається її авторка, була прикута до візочка і більшість часу проводила саме з кіньми, це її єдина книжка за все життя, проте прославила вона її на весь світ. Дуже щира і повчальна книжечка, раджу почитати її з дітками, перед тим, як купувати коника або поні.:D Поні до речі в Карпатах себе недобре почувають – ми дізнавалися.

У сімейних архівах ми знайшли дивний документ, спочатку подумали, що це жарт, а потім виявилося, що ні – найсправжнісінький ПАШПОРТ КОНЯ. Щось на кшталт техпаспорту, зразка 1939 року.

Змінено 24 лютого 2012 користувачем sopilka

[Белая Рысь]

Не звертайте уваги, люди різні бувають...

 

Сопілка, чому У Вас позначено ліворуч "пол мужской", а про себе Ви пишете у жіночому роді?

[~UXO~]

Надто багато страждань випало на долю нашого народу

Да и сейчас нашему народу особо легче не стало.

На данный момент миллионы Украинцев бегают по всему миру в поисках работы.

Да и я тоже один из них, что скрывать.

 

Я сам много где был и много чего видел.

И горы Камчатки, и Сибири, и Дальнего востока, Кольского полуострова, Памира, и Канады ,и США и т.п.

А вот в Карпатах побывать не довелось.

Жил 12 лет в США, в Колорадо.

Там места тоже красивенные. Сам город ДЕНВЕР находится на ровном плато, на высоте 1600 метров.

Он так и называется город-миля.

Горы начинаются в километрах 20-30 , прямо как стеной выростают.

Довольно высокие, наверное километра 4 высотой, так как снежные вершины даже летом.

Они называются Скалистые Горы.

Горы старые, поэтому землетрясений там нет, что pедкое явление для горной местности.

Русскоязычных в Колорадо где-то 50 тысяч.

Американци почему-то нас всех называют русскими от евреев до таджиков, без разници.

Наши в основном кучкуются со своими. У нас тоже cвоя компания была.

Часто ездили в горы на выходные, пол часа и там. Там полно всяких парков , где можно культурно отдохнуть, шашлыков пожарить и водки попить. ( ну как мы умеем )

Всё со столами, мангалами, чистыми туалетами с бумагой, и всё бесплатно естественно.

Короче всё у них цивилизовано и для людей.

 

Так к чему это я. Вспомнил вашу Иванофранковщину.

Так там в горах живёт много наших земляков-гуцулов, ( назову их так) , выходцев с западной Украины, как раз с тех тех мест о которых вы пишете,- ИваноФранковщина, Львовщина, и т.п.

В горах Колорадо много горнолыжных курортов, лучшие курорты в америке считаются,- Breckenridge,Vail,Keystone, Copper mountain.

Так на тех курортах их целые колонии образовались, ну наверное тысячи.

Они понаехали туда ещё когда в США пускали довольно свободно, это 1990-2000 годы. Тогда была большая нехватка рабочей силы, и в горах было легко найти работу. Поэтому брали на работу даже без знания языка, лиш бы молоток держал в руках или швабру.

Женщины убирают номера в гостинницах на этих курортах, работают в кафешках всяких мелких и магазинах. Мужики всe в строительстве. Работают за нормальные деньги как и все.

Большинство вьехало по туристических визах, и остались втихаря. Вот так и живут, нелегально уже по 10-15 лет. Хозяева ими довольны, так как они хоpошие работники, и денег особо не просят.

Переженились между собой по несколько раз, все друг друга знают и выбора особого нет.

А в Украине у них родственники остались, и жёны и мужья и дети.

Некоторые уже забыли как они и выглядят то, прошло ведь по 10-15 лет.

Деньги посылают конечно, скорее всего по инерции, но особо назад в Карпаты никто не рвётся.

Змінено 24 лютого 2012 користувачем ~UXO~

[BrotherSam]

Можливо невдовзі ми навчимося їздити верхи – в горах це нелегко.

Це навіть легше, ніж Ви гадаєте.

Минулого року ми відпочивали в Карпатах, там була конюшня.

Спочатку ми на неї дивились як на щось не реальне.

Потім покатались на возику.

На наступний день попросили конюха поводити по загону

А через день поїхали верхи в гори, при чому я з собою в сідлі ще віз доньку.

Ще через пару днів донька верхи вже сама їздила, що правда в загоні, в гори саму не відпустиш

Змінено 25 лютого 2012 користувачем BrotherSam

[Mitka]

Давайте уже фотки дома

[Romb]

доньку.

Ще через пару днів донька верхи вже сама їздила, що правда в загоні, в гори саму не відпустиш

 

Не Воеводино ли?

[BrotherSam]

Не Воеводино ли?

 

Воеводино ли

[YuV]

- Добрих людей набагато більше!!!

Лишається сказати тільки одне:

- Слава Україні!

Героям Слава!

Насамперед адресую ці слова автору теми.

[libro09]

Минулого року ми відпочивали в Карпатах, там була конюшня.

Спочатку ми на неї дивились як на щось не реальне.

 

Вы как будто не на Троещине живете :D Полно ведь лошадей, и в парке можно покататься и на лугах вдоль Десенки.

Догадалась тоже с первой секунды, что это Воеводино

[Белая Рысь]

А ми після Чорнобилю майже все літо провели з дитиною поблизу Воєводіно (тоді ще комплесу туристичного такого не було) -= у тому ж Перечинському районі, село Турічки. Коли у 1986 році вивозили дітей з Києва, то той рік ще давали путівки на усілякі моря. А ось наступні роки, коли дітей знову треба було вивозити, путівок вже не давали. Тож дали публікацію у Закарпатській правді на тему: "Закарпатці, рятуйте гуртом київських дітей!" І люди почали відповідати, приймали до хати зовсім незнайомих киян. Не всі, правда, але було таке. Ми їхали до Турічок, зовсім нічого не знаючи про своїх господарів. Вони нам поступилися своєю кімнатою в дуже бідній хаті, самі старі спали у літній кухні. Господар наш Юрій Михайлович Мацо був людиною незвичайною. Був справжнім гуцулом. У молодості дуже красивий, улюбленець жінок, він виписував усі газети, які можна було там виписати, і всі прочитував. Був заступником голови сільради та водночас пономарем місцевого храму, бо вчився колись у семінарії. Нас по неділях до церкви водив разом із своїми. Мав дочок та синів, але працював на себе сам. Я там бідкалася, яка я нещасна сама з дитиною, інокли їсти нема що було, так він вже після того, як ми повернулися до Києва, раптово з оказією надіслав нам здоровенний шмат сала -- венгерки, ой і смачним було теє домашнє сало... А потім їх почало затоплювати повінями, змивало городи, то вже я їм слала гроші, хоча й невеликі... А потім старенька захворіла, я гроші на ліки вислала, але вона померла. Дочка загинула під машиною. Останній лист він написав, що сам у лікарні з важким станом, просив трохи грошей, я вислала, але мабуть, довго барилася, бо відповіді вже не було...

 

Найбільш з природи запам'ятала поїздку на полонину і грозу, що нас спіймала на полонині, а дерев там немає... Ох і лячно було: блискавки через усе широке величезне небо аж до землі... І як бігли донизу серпантином, а потім машина з військової частини нас підібрала...

 

До речі, не тільки Карпати мають такий пагорбистий пейзаж. Південь Київської області та Правобережна Черкащина -- це схожа краса, Швейцарія вам така...

[sopilka]

Ще через пару днів донька верхи вже сама їздила, що правда в загоні, в гори саму не відпустиш

 

Це, звичайно, зовсім інший кінь - такий доглянутий. Наша, а точніше, сусідова, Зіна - справжня клячка, але дуже спокійна. Треба, що буде десь сідло знайти. Отримали Ваше повідомлення - дуже дякуємо. Ваш будинок мені теж дуже подобається - особливо сходи.

[sopilka]

Давайте уже фотки дома

 

Справді, давно вже час. Ми ж все-таки stroimdom.

 

Хотіла б я, розповісти вам про всі деталі так само докладно, як Igor_M. Але, на жаль, або на щастя, багато чого ми пропустили. Що ж ми маємо станом на вересень? А маємо ми таке: завершена коробка, накрита дахом, виставлений каркас для внутрішніх перегородок. Повна невизначеність з димоходами, а про вентиляційні канали, схоже зовсім забули. Тобто ми ніби пам’ятали, але чітких інструкцій не дали, а хлопці самі не здогадалися.

Ще одне золоте правило будівництва - «Ничего само собой не разумеется».

 

Перекриття між поверхами, ще теж не закінчені, або й не початі. Не зашитою залишилася колишня веранда.

 

Але найголовніше – будемо склити вікна. Начитані премудростями клубу шанувальників дерев’яних будинків, найбільше ми хвилювалися за «усадку» будинку та встановлення вікон. Потім подумали, що все що мало сісти на першому поверсі вже давно сіло, а на другому… А скільки там того другого. Обсадних дошок ми не робили і не встановлювали. Повна профанація і неповага до процесу, чи не так?

[sopilka]

 

Найбільш з природи запам'ятала поїздку на полонину і грозу, що нас спіймала на полонині, а дерев там немає... Ох і лячно було: блискавки через усе широке величезне небо аж до землі... І як бігли донизу серпантином, а потім машина з військової частини нас підібрала...

 

 

Це і справді було дуже небезпечно. В таку погоду на полонини краще не виходити. Ви дуже гарно пишете українською.

[La maja]

Я на хвилинку уявила, що подібне оголошення до своїх громадян розсилає посольство України, скажімо у Італії або, наприклад, у Росії…

Про таке не чула, а от чула про справжнісіньких козаків українськіх, що з неволі українців визволяють. Брати Гнати.

forum.pravda.com.ua/read.php?2,210294017

P.S. Дякую за тему.

[Белая Рысь]

 

Найбільш з природи запам'ятала поїздку на полонину і грозу, що нас спіймала на полонині, а дерев там немає... Ох і лячно було: блискавки через усе широке величезне небо аж до землі... І як бігли донизу серпантином, а потім машина з військової частини нас підібрала...

 

 

Це і справді було дуже небезпечно. В таку погоду на полонини краще не виходити. Ви дуже гарно пишете українською.

 

А туди нас машина завезла, а потім собі донизу пішла... Ми самі-одні лишилися -- ягоду збирати. Так в них чорниці називають. І картоплю називають крумплі. А корівки в них бідні, маленькі,недогодовані, молока дають мало, а стрибають по схилах гір так, що не наздогониш їх. Гірські коровИ (наголос роблять на останньому складі).

 

Та виправте собі цю чоловічу стать в особистих настроюваннях у "Моєму кабінеті"! Лінгвістична частина мозку -- це жіноча частина:D А здогадалась я ще й тому, що пишете вночі, коли діти сплять

 

А мене писати в моїй рідній установі навчили добре за 35 років Бо виходу не мала. Якби всіх поставити в такі умови, щоб виходу не було, то я Вас запевняю, навіть Азаров би перейшов з білоруської на державну тої держави, якою він керує Щойно слухали і гадали: якщо номер такий в оригінальному жанрі він підготує для кону, то чи довго протримає його кін?

[sopilka]

Кожна плитка витвір мистецтва!

Це вже ваш?

чи тільки плануєте?

 

Дуже цікаво и не стандартано у вас!

Так і продовжуйте

 

Я з Вами цілком згодна, кожна плитка - витвір мистецтва. Насправді таких лишилося дуже небагато. На фото експонат з музею Івана Франка у с.Криворівня. Мати таку пічку в ті часи могли далеко не всі. Сьогодні теж можна замовити комплект розписних гуцульських кахлів на пічку, але це досить дорого – біля 10 000 грн. До того ж сучасні малюнки все-таки поступаються старовинним. Наразі ми цю ідею відклали, але плиту під пічку, про всяк-випадок, залили. Зачекає до кращих часів.

На входини друзі подарували нам декілька нових зразків, ми розмістили їх на кухні.

 

І знов ці книжки мені в голову лізуть. Мій улюблений ілюстратор дитячих книжок – Олег Петренко-Заневський, так надихнувся гуцульськими кахлями, що проілюстрував у такій техниці дитячу казочку про пригоди поросятка з Коломиї. А видало її видавництво АБАБАГАЛАМАГА Івана Малковича, який також родом з цих країв, вважай сусіда. А прадід Івана Малковича носив передачі до в’язниці Іванові Франкові, коли він був заарештований в Коломиї, і таким чином врятував його від голодної смерті.

 

Ці малюнки нам так сподобалися, що ми думаємо якимось чином нанести їх на кахлі, (надрукувати чи що?). Міг би бути такий чудовий дитячий п’єц.

 

Ось така історія.

[hotpoint]

Я з Вами цілком згодна, кожна плитка - витвір мистецтва.

 

Дуже цікаво пишите. Дякую

Скажіть, ці плитки досі руками розмальовують?