Гори димлять

[sopilka]

Любі друзі (перепрошую, за двозначність), скажіть, будь ласка, скільки разів ви відвідували своє будівництво – 50, 100, 365, щодня?

Тут ми, напевно, чемпіони - 12 разів. Ніби небагато. А з’їздити в Карпати 12 разів за рік, це багато чи мало? Дорога туди і назад 1300 км., одна поїздка займає щонайменше 3-4 дні. Коли ще не було де ночувати, зупинялися в готелях Коломиї, Косова, інколи в Кам’янці – Подільському. Але й час дорозі може бути цікавим і приємним. Дорога на Прикарпаття з Києва пролягає дуже мальовничими місцями. По дорозі на дачу ми проїжджаємо 5 областей: Житомирську, Вінницьку, Хмельницьку, Тернопільську, Івано-Франківську, інколи Чернівецьку, преїжджаємо Дністер, Прут. Україна є фантастично красивою за своєю природою, ландшафтами, розмаїттям. Сама я не є людиною гір, мені набагато ближче рівнина або легкі пагорби, а от пейзажи Поділля просто заворожують. Скажу відверто – завдяки цьому будівництву я по-новому побачила і відкрила для себе Україну.

[sopilka]

Наші майстри часу не гаяли і почали виводити другий поверх. Дощі трохи вщухли, дерево підсохло. На цьому етапі будівництва, коли я заходила на теми власників дерев’яних будинків, просто впадала в ступор від усвідомлення свого невігластва і неспроможності і проконтролювати якість роботи. І дерево у нас мокне, і в різноманітних ваннах ми його не купаємо, і тріщіни в матеріалі є і ніхто їх не шпаклює, і шашель вже певно пів-хати зточив. Скажіть, будь ласка, чи бачите ви на цих фото, якісь неприпустимі помилки? Змінити вже нічого не можна, але хоч би правду знати.

[sopilka]

Невдовзі нам пояснили, що в будинку буде холодно і товщини цих пів-брусів буде недостатньо – доведеться хату утеплювати. Тут нам полегшало, нарешті ми зрозуміли, що будинок у нас ніякий не дерев’яний, а тим більше не брус, а так – каркасник звичайний. Каркас, так каркас. Хлопці продовжували зачищати старі стіни з «дикого» брусу, та надбудовувати другий поверх з «призми». Поклялися, що три рази профарбували все (вже й назви не згадаю - рожевий розчин якийсь) для ускладнення «возгарания». Довелося повірити.

[Валерий Валентинович]

Скажіть, будь ласка, чи бачите ви на цих фото, якісь неприпустимі помилки? Змінити вже нічого не можна, але хоч би правду знати.

 

Какая толщина стены, в самом узком месте? Чем и как будете утеплять изнутри?

[sopilka]

Місцина на фотках ніби знайома. Там не Черемош внизу тече?

 

Черемош трохи далі, кілометрів за п"ять, але Ви праві - Черемош саме в тій стороні.

[sopilka]

Какая толщина стены, в самом узком месте? Чем и как будете утеплять изнутри?

 

У найвужчому місці сантиметрів 6, але ж там ще й шпарини. Не хотілося в це вірити, але утеплитися довелося. Зробили так - вітробар"єр, мінвата 10 см., паробар"єр, вагонка, а в деяких місцях гіпсокартон. Насправді, будинок вже закінчений, ми вже й Новий рік там зустріли. Було дуже тепло, коли на вулиці було - 10, могли прогріти хату до +28. А як люди там раніше жили навіть не уявляю. Вітри на перевалі просто шалені, буває з Верховини так дме, ну просто "Реве та стогне.."

[Валерий Валентинович]

Я понял с первого сообщения, что дом закончен.

Просто увидел распиленные вдоль брёвна, вот и заинтересовался толщиной стены.

Интересно пишите, продолжайте в том же духе.

[AndrejKiev]

Невдовзі нам пояснили, що в будинку буде холодно і товщини цих пів-брусів буде недостатньо – доведеться хату утеплювати. Тут нам полегшало, нарешті ми зрозуміли, що будинок у нас ніякий не дерев’яний, а тим більше не брус, а так – каркасник звичайний. Каркас, так каркас. Хлопці продовжували зачищати старі стіни з «дикого» брусу, та надбудовувати другий поверх з «призми». Поклялися, що три рази профарбували все (вже й назви не згадаю - рожевий розчин якийсь) для ускладнення «возгарания». Довелося повірити.

 

Абсолютно верно. Надо еще понимать, что эти 6см "самого узкого" - 100% щели, со временем.

[deeko]

с Вашего позволения и подписываюсь на тему. Очень интересная история в очень красивом месте.

[маяк]

Саме так. Можливо там будуть відпочивати і наші друзі, а потім друзі наших друзів.

 

 

Сразу захотелось стать вашими друзьями или друзьями ваших друзей!

Очень красивые места!

[sopilka]

Дорогі друзі, чи може правильно сказати послідовники або передплатники, або ще краще «неспящие вночи», ми дуже дякуємо Вам за інтерес до нашого будинку і високі оцінки.

Ви, мабуть, помітили, що ділянка наша має досить складний ландшафт. Майже вся вона лежить під кутом 45 градусів. Рівних ділянок на ній є три: одна під будинком і трохи перед ним, друга майже у найвищій точці, і третя – наша парковка-саморобка. Ділянка під хату, очевидно, розчищалася або вирівнювалася дуже давно, тож хата стояла досить міцно, ніяких натяків на зсуви ми не помітили. Але під самою хатою весь час збиралася вода. З водою в горах боротися сенсу немає, вона все одно переможе, і тече вона з гір весь час – то сніг тане, то дощ ллє. Воду можна тільки відвести, тобто запропонувати їй кращий шлях. Для цього довкола будинку роблять дренажі. Нажаль, детально ми цей процес не зазняли, але принцип досить простий. Кажуть, «у горах все просто, але не все очевидно». Так от, за периметром будинку риють траншею глибиною близько 80 см. з відповідним ухилом і заповнюють її камінням, такий дренаж можуть запустити наскрізь і під будинком. Земля там напрочуд тверда, твердюща глина з камінням різного розміру, але все-таки не скеля. Бідні хлопці «лупали сю скалу», як заповідав великий Каменяр. Іван Якович, до речі, дуже любив ці місця, і понад десять років відпочивав з родиною у сусідньому селі - тепер у цій хаті музей. Коли траншеї готові їх треба заповнити великими каменями. А камені треба десь взяти, тобто купити, довезти, а найголовніше – підняти до хати. Доставка – це особлива стаття бюджету. Ми вивели таку формулу – привезти щось до нас на ділянку коштує так само, як і підняти цей вантаж до будинку. Нести вгору треба метрів 70, інколи це робили самі майстри, а інколи коні. Коні в горах – вірні помічники, вони пройдуть там, де не виїде ніяке авто. Тож окрім корів ми подружилися ще й з кіньми.

[sopilka]

Коли воду ми (тобто майстри) успішно відвели, настав час подумати про фундамент – основу дому. Це золоте правило. На фундаменті не можна заощаджувати. Це ми засвоїли твердо і були налаштовані на масштабні фундаментальні фундаментні роботи. Але й тут нас чекали нові відкриття гуцульської будівельної науки. Придивляємося, ходимо довкола, а його немає. Зовсім. Питаємо, а як же ж ви будете фундамент робити. Відповідають: спочатку будинок складем, а потім фундамент зробимо. Ми так завжди робимо, такий порядок. Спочатку ми подумали, що це єдиний можливий спосіб, бо будинок вже стояв. Дзвонимо друзям, питаємо, чому все навпаки? А вони відповідають – не хвилюйтеся так треба, спочатку хату збирають на стовпчиках, а потім каміння витесують і під неї підпирають. Чому саме так, до кінця ми так і не зрозуміли, але на результат не нарікаємо – два роки стоїть. Хтось про таке раніше чув? Так само не зробили і гідроізоляцію між фундаментом і підвалинами, пояснення таке – фундамент не бетонний, а кам»яний, а камінь воду не натягує. Тобто у нас знов все за Пушкіним: «Ах, обмануть меня не сложно, я сам обманываться рад!»

[sopilka]

З такими самими бездомними як ми, тобто з тими, хто живе у квартирах, хочу поділитися своїми враженнями про життя на великій, віддаленій від сусідів ділянці. Дуже часто на форумі «незлим тихим словом» згадують про своїх сусідів у багатоквартирних будинках. Мені такі відчуття знайомі, і з кожним роком така близькість з великою кількістю різних, не завжди приємних мені людей, дратує мене все більше і більше. У горах все не так, тут спілкування з сусідами досить віддалене, але необхідне, і майже завжди приємне, принаймні для нас. Ми вже писали про те, наскільки важливим є для горян мати великий земельний наділ біля свого помешкання – це просто полегшує життя: легше випасати худобу, легше заготовляти сіно. А от нам заготовляти сіно зовсім не хочеться, тож ми все зробили по-чесному, на верхній половині ділянки пасуться сусідські корови, а на нижній – коні. Від такої дружби виграють всі: косити нам тепер нічого не треба, корови дають молоко, а коні піднімають нагору вантаж.

[~UXO~]

Интересно, а кто за всем этим присматривает? Или как.

Да и топить наверное нужно зимой, хоть иногда.

[sopilka]

Интересно, а кто за всем этим присматривает? Или как.

Да и топить наверное нужно зимой, хоть иногда.

 

Дуже хороше запитання. Коли ми тільки починали цю авантюру, нас теж весь час про це запитували. Звичайно, наглядають. Нам якось щастить на хороших людей. Це все таки село, там люди довкола, хороші люди – від них ми поганого не сподіваємося, самі їм намагаємося помагати, чим можемо. І ми там часто буваємо, і не тільки ми – брати, батьки. Свої не нашкодять, а чужі в тих місцях рідко ходять. В горах, знаєте, і смерека очі має…

[sopilka]

Одним з перших завдань для кожного забудовника – забезпечити побутові умови для майстрів та збереження інструменту, приготування їжі тощо. І знову фортуна на нашому боці – майстри з нашого села! От тільки село розтягнулося кілометрів на 10-12. Вони й кажуть, ми тут внизу будемо винаймати квартиру. Що за квартира в селі? Виявилося стара хатка, справді поблизу (за нашими Карпатськими мірками), і не дуже й то дорого – гривень 400 чи 600 за весь час довелося заплатити. Хоч така здогадка промайнула, що вона комусь із них і належить. Були ще розмови про гроші на харчування – чи то 100 грн. на день чи близько того, вже й не пам»ятаю. Але таке меню вже не пройшло. Мій чоловік дипломатично їм відповів: «Хлопці, ви ж мене не питаєте, що я їм, коли гроші заробляю, щоб вам заплатити?».

Під час роботи, звичайно, суперечки були, але зараз, коли їхня робота вже виконана, а хата стоїть, можу сказати – нормальні хлопці, старанні. Можемо радити для певних робіт. Один з них був одночасно і нашим прорабом, але тут вже виходу у нас не було – хтось мусив займатися закупками, доставками, ходіннями в БТІ, РЕС. Ми були цілком свідомі, що як тільки гроші ми з рук випускаємо, проконтролювати або забезпечити «кращу ціну» ми вже не зможемо. В результаті, закупку дерева, каміння, цементу, шутра, металочерепиці і матеріалів на дах він робив сам. Ціни ми намагалися перевіряти, порівнювати з Київськими – марна справа. З поваги до його віку, серйозних сутичок у нас не було, - все-таки 23 роки!

 

До того ж, для нас вони не просто майстри - тепер вже вони і наші односельці. Щоденне життя там не мед, а у них сім"ї, молоді дівчата - дітки народилися. Може вони цього й не зрозуміли, але дуже строго ми з них не питали. У себе в горах ми сповідуємо принцип "Свій до свого по своє"!

 

А тепер наш перший запис до списку «Чого б ми більше ніколи не зробили знов?» (якби будувалися в Києві):

1) Не наймали прораба

2) Не випускали гроші з рук

3) Залишили б всі сентименти в горах, які димлять

[sopilka]

Де житии майстрам зрозуміло, а куди подітися нам? Зупинялися ми і у знайомих, і в готелях, і в садибах. Але найкраще було у Діда. Я довго вагалася, чи можу я про нього тут розповідати, але все-таки розповім. Хоч це й реальна людина, сприймайте, все, що буде написано далі як узагальнений, збірний образ Карпатського Діда. В Карпатах обов’язково має бути Дід – це уособлення простого життя, народної мудрості, тяжкої праці, одним словом «справжності». Дід – наш найближчий сусіда, його нехитре господарство метрів за 100 вгору від нашої хати. Він народився на цій горі, тут жили його діди і прадіди. Він живе сам-один, такий собі відлюдник, хоч у нього є і діти і онуки і правнуки, але живе він сам і сам собі дає раду. Вниз він спускається нечасто, інколи їздить на базар у сусіднє село, хліб пече собі сам, має корову – з того і живе. Наше знайомство відбулося коли ми вперше приїхали на свою ділянку. Вона була чисто викошена і виглядала дуже доглянутою, я навіть спочатку подумала, що це якась особливість місцевої трави. Згори спустився дід, маленький, зігнутий навпіл старенький дід:

-Слава Ісусу!

-Слава навіки Богу!

-Скільки я Вам маю за траву та сіно заплатити?

-????

Так розпочалася наша дружба. Коли ми приїжджали на будову, кілька разів зупинялися у Діда. Ночували на горищі в стайні на сіні. Вечорі заліземо по драбині, зариємося в сіно, лоптопа витягнем, підключимо Інтернет і тримаємо зв’язок зі світом. Дідова корова – окрема історія – ходить за ним всюди, як вірний пес. Раз чоловік пішов на рибалку і спіймав дві рибини – одну зварили, і другу віднесли Діду і впустили у відро. Через два тижні приїжджаємо – риба досі у нього плаває:

-Діду, чого ж Ви її не з’їли?

-Та я не годен вбити.

Дід нас любить, каже, ви приїдете, світло горить, вже мені веселіше. Але він навіть не здогадується, як потрібен він нам – нагадувати про справжє. Хочу, щоб Дід був завжди.

[ольга29]

Боже,як приємно читати ваш твір,оповідання,ні-роман!!!!Такі позитивні емоціі,така прекрасна ,літературна украІнська мова.Дякую.

[sopilka]

Взагалі-то в горах до чужинців ставляться досить насторожено - зайвого люди не скажуть, брататися не побіжать, а своїх будуть боронити до кінця. «Звичаєве право» тут інколи має більшу силу ніж писані закони. Про це ніколи не дізнаєшся, якщо приїжджати в гори і відпочивати в готелях або санаторіях за стандартною туристичною програмою. З точки зору місцевих мешканців, ми, звичайно, теж туристи, але самі себе вважаємо натуралізованими. А як це стосується будівництва? – запитаєте ви. Насамперед, це стосується правил землекористування. У кожного в горах є своя земля, офіційна. Але ж в Карпатах ще є ліс. Ми були дуже здивовані, коли дізналися, що ліс, незважаючи на те, що офіційно він належить лісгоспам, з давніх давен поділений між селянами. Тобто, якщо хтось йде до лісу по деревину (грубо кажучи, збирається вкрасти її у лісгоспі), то робити він буде це не у найближчому місці, а тільки на своїй території. Припустимо, ми б захотіли висадити у себе 100 ялинок, і вирішили потихеньку натягати їх з лісу, у такому випадку, проблеми б швидше за все у нас виникли б не з лісгоспом, а з тим, за ким ця ділянка закріплена на рівні усталененого неформального поділу. Тож будьмо уважні і обережні, і не будемо брати те, що нам не належить.

[sopilka]

А інший випадок стався з нами коли ми купували цю ділянку. Продавець сказав нам, що продається земля, як я вже згадувала, документи (акти на землю) були вже готові, а «хати, вважайте, що там немає». Ми так і вважали, не розглядали її як якусь цінність, до того ж він нас попередив, що вона вже продана на розбір, тобто «на вынос», комусь із сусідів. Власне сусід вже й почав цей розбір – витягнув двері, вікна, підлогу. Тоді ми попросили прискоритися і забрати її зовсім, щоб потім не мати зайвих розмов. Але цей чоловік передумав і сказав, що як би йому щось заплатили, він би її і залишив. Ми подумали, і вирішили, що буде простіше її залишити (йшлося про кілька тисяч гривень), адже вона зареєстрована в БТІ й має техпаспорт. На тому і розійшлися. Нотаріус також вимагав якусь довідку від сільради, щось на зразок, чи та земля і хата там справді існують. Приходимо в сільраду, а нам кажуть – на землю ми вам документи підпишемо, а на хату – ні. Бо вона продана. Як продана? Чим це підтверджено, якими документами? Відповідають: Ніякими. Ми знаємо і все. Хата продана, Василь за неї гроші дав.

Так довідку і не дали, аж поки того Василя не знайшли і розписку від нього не взяли і до справи не підклеїли.

[buffalolion]

пишу с мужа аккаунта, хочу сказать вам огромное спасибо за интереснейшее повествование о том, как надо жить, что ценить. удачи вам и побольше хороших впечатлений. уже второй вечер сижу не отрываясь читаю вас.

у меня бабушка там Ивано-Фр. области в горах живет. поэтому ваш рассказ по ощущениям мне очень близок.

там безумный воздух, от которого задохнуться можно, там пейзажи и лес как иллюстрации к сказке. там шикарное местное вино на ежевике и вкуснейшие свежие грибы. там ходят рассказы про медведей и диких кабанов, я и сама берлогу и свежие следы видела. там есть шикарные масляные озера. там как-то все не так - спокойно-спокойно.

я раньше не сильно любила туда ездить - скучно ребенку там было. а сейчас готова мучаться в поезде почти сутки лишь бы по горам походить.

змей, правда, куча. некоторые даже кидаются, но какие ж горы без змей?

[komora]

Як писав Тарас Прохасько:

«Гори можуть стати вулицями, подвір'ями, скверами нашого міського світосприйняття. Ми горам не потрібні. Вони самовартісні і досконалі. Вони страшенно потрібні нам. Хоча б як візія і орієнтир. Адже для нас Карпати — на південь, до тепла і переповнення життям. Карпати для нас — це щось таке, що відібрати неможливо. Це знання про надійний сховок, про найпростіше полегшення, про найдовершенішу можливість втечі у випадку необхідності. Гори — наш власний занедбаний сад за оселею. Сад, який ми не доглядаємо до певного часу. Але всі дерева у такому саді здорові і плідні. Його існування пом'якшує всі ) удари. Ти знаєш, що він, у разі чого, чекає і прийме...»

Змінено 21 лютого 2012 користувачем komora
малий шрифт для читання

[Юра12]

По-моєму, я був там,де Ви будуєтесь.

Гарно там.....

[sopilka]

Ми знов e горах. Просуваємося з великою швидкістю. Вивели другий поверх, зробили веранду і накрили дах. Стіни вже покриті Pinotex Base та Pinotex тікове дерево. Спочатку хотіли зробити дах з ґонта – щоб вже зовсім автентичною. Потім зважили, що форма будинку вже все одно не автентична, а ціна на матеріал і роботу і поготів. Потім довго вагалися між катепалом і металочерепицею, зрештою зупинилися на останній – більше шансів, що майстри її вміють класти. Подивіться, будь ласка, на наш дах, чи на ньому нічого не бракує?

 

«Ты не поверишь!»

Як ретельно розрахували майстри розхід матеріалу на дах – жодного обрізку металочерепиці не залишилося. Питаємо, чи може якийсь листок зайвий був? Ні, все пішло на дах. Оце так точність!

[Катерина Ш]

Гарна місцевина, гарний будинок та дуже добре і красиво оповідаєте свою історію будівництва)))