Автор Леся Литвинова
Знаєш, я дуже здивувалась, побачивши твій пост про " Йой, я на полігоні, скоро нас відправляють, мені треба ( список зі ста пунктів, включаючи захист 6 класу , оптичний приціл на гвинтівку та аптечку). Нас тут погано вчать, стрільб майже немає. Що робити? ".
Я б ще зрозуміла це рік тому. Або трошки більше. Але зараз ...
...Ти, мабуть, не пам'ятаєш як це було в лютому-березні 2022. Майже так само, як в 2014. Купити неможливо було нічого. Взагалі. Навіть підсумок під магазин. Не кажучи вже про пристойні каски-броніки-турнікети. Навіть якщо в тебе було достатньо грошей. Бо його фізично не було в наявності. І більшість тих, хто штурмував військкомати, не мав вдома "військову тривожну валізку". Бо та сама більшість все ж сподівалась, що нічого масштабнішого за чергове загострення не відбудеться. Але, коли відбулося, рішення прийняла миттєво. І готова була голими руками боронити кожен клаптик своєї землі.
Перші місяці ми були вдягнені в таке "шопопало", що одного разу мене затримали на блок-посту, бо моя "форма" здалась підозрілою - занадто схожою на те, в чому були одягнені орки .
Перші місяці нормальний турнікет, кровоспинне та бандаж були солідним подарунком на день народження побратиму.
Перші місяці про якесь навчання навіть мови не було. Тримай калаш. Тиснути - сюди. Позиція - там. Бережи тебе Боже.
Але ж це було рік тому. Навіть майже півтора.
Звідки ти взявся зараз ? Ти молодий, здоровий, розумний . Ти прожив ці півтора роки тут, в моєму рідному місті. В місті, де війну транслювали прямо за вікном. Ти ж не міг не розуміти, що рано чи пізно доведеться прийняти в ній участь не тільки в ролі спостерігача.
У тебе була купа часу підготуватись. Спокійно, без істерик. Пройти хоч якісь базові курси по тактиці та медицині. Їх зараз греблю гати на кожному кроці. Купити собі снарягу та аптечку. Не все одразу, а потрошку, аби не вигрібати весь сімейний бюджет. Привести себе в нормальну фізичну форму. Навчитись копати лежачи. Зробити хоч щось для того, аби збільшити свої шанси на виживання.
Можливо це прозвучить пафосно, але цей час подарували тобі ми. Ті, хто поліг в першому бою. Або пропав без вісті . Або потрапив в полон. Або лежить пораний в шпиталі чи в психушці. Або все ще воює без жодної надії на ротацію. Кожного дня неймовірною ціною тобі давали цей дорогоцінний час. І я не розумію чого ти його витратив марно.
Але я точно знаю що буде далі. Далі ти потрапиш до нас. Прийдеш на місце мого побратима, якого ховають сьогодні. Або на місце ще когось. І будеш вчитися так само як ми. В першому бою. На власних помилках. Так само як ми. Тілько в нас вибору не було. А в тебе був... (C)
