підкину вам трошки фронтової хроніки, для різноманітності так сказати
"Що втрачати, що ще можуть забрати в мене на шостий день мого персонального аду, в Пісках, в кілометрі від першої вулиці українського Донецька?
Тіла тих, хто був мені дорожчий за рідню валяються під спекою в розйобаних 152 калібром окопах.
Як я і писав раніше, 6500 снарядів на грьобане село меньше ніж за добу.
Таких діб вже шість, і в голові не укладається, як в цьому шквалі ворожого вогню залишається в живих хоч якась кількість нашої піхоти.
Ні, я не скиглю.
З нашої сторони працює два міномети 82 та 120.
Інколи просинається і «чхає» в бік Донецька два стволи артилерії.
Ми майже не відповідаємо. Контрбатарейний вогонь відсутній, від слова зовсім, ворог без будь-яких проблем для себе кладе артснаряд в наші окопи, розбирає дуже міцні, бетонні позиції за десятки хвилин, без паузи та мінімального відпочинку продавлюючи нашу лінію оборони.
Позавчора вона зламалась, і полились рікою двохсоті/трьохсоті. Я не публікуватиму ніяку статистику, це в нашій країні заборонено, але ви навіть не уявляєте кількості та відсотку втрат.
Це йобана м‘ясорубка, де батальйон просто своїми тілами стримує навалу.
Майже тиждень чекаємо хоч якусь підмогу, яка б вдарила по ворожій арті, нас, повторюся, безпокарно випалюють всім, чим багата російська воєнна система, сьогодні працювала авіація.
Я пишаюсь керівництвом батальйону, яке залишилось тут, з нами. Комбат з нами, всі з нами, контужені, легкі трьохсоті, перев’язавшись повертаються через пару годин на позиції, якщо можна так назвати ці бездонні вирви.
Йде війна.
Але без контрбатарейної боротьби вона перетворюється на безглузду м‘ясорубку, де перемелюється за день шалена кількість нашої піхоти.
Ви точно хотіли правду? Ось вона, гола правда.
Їде резерв на позицію, закривати прорив собою, а через п‘ять хвилин з 15 людей цілим залишається один.
Тіла лежать. Якщо легкий 300, може, повезе, заникаєшся, і пішки вийдеш, дістанешся медиків.
Везли щойно трохсотого. Він всю дорогу кричав: - Де підтримка? Де артилерія? Чому нас кинули? Чому нас ніхто не прикрив?
Я не знаю, друже, чому нас ніхто не прикрив… Він кричить, а мені соромно, що я досі цілий і неушкоджений, лише пару разів добряче глухануло.
Проблювався, просрався, вибачте, і знову в строю.
Всі резерви розйобані, воєнна техніка палає, ворог підходить та без жодних проблем займає наші позиції після чергового шквалу арти.
Прямо зараз ми втрачаємо Піски, всі людські та матеріальні наші можливості майже вичерпано.
Денис, маріупольчанин, який казав мені «ну я арестовічу вірю, ми зовсім скоро все повернемо все обратно» мертвий. Його двічі було поранено, перев‘язували прям в окопі, казали йому, Денчик, іди на евакуацію, але він відповідав «хлопці, я вас не кину».
І поранений вперше, і після другого поранення він продовжував відстрілюватись.
Його тіло ми і досі не забрали. На руїнах Пісків, він лежить, розкинувши руки, і його погляд застиг. Він просить про помсту. Як я можу відмовити в його останньому проханні? Як ми всі можемо покинути Дена?
Я вірю,що все ж таки вижив Дімка. Бо він не міг померти, нещодавно тільки повернувшись зі шпиталю, тільки зробивши пропозицію своїй дівчині. Кажуть, після одного з приходів він просто зник. Засипало землею. Але, я вірю що це помилка, і він живий. Дурацька надія і сподівання.
Знаю, моя держава не любить думки вслух. Але, мені не залишили вибору серед побєдобєсія і арєстовщини. Має лунати правда, а не розмови в кухні пошепки. Звісно ж, за цей допис окремо прилетить, бо як жеш так, невже держава бреше власним громадянам?
Не здивуюсь, якщо вже сьогодні хтось скаже: «- агент Кремля Сірожа розбовкав про геніальний план переможеньки на Донецькому фронті, повісим його на Миротворець».
Я заїбався говорити, що все під контролем. Зараз в Пісках все ніхуя не під контролем, але чомусь ситуацію замовчують.
Бийте в набати розбиті дзвони, поки ми закриваємо тілами Піски.
Нам потрібна артилерія.
Дайте нам сюди хоч щось, щоб ми могли триматись."
© Сергій Гнезділов
